Василівський край під час ВВВ

Василівський район був створений 1923 року у складі Запорізької округи Катеринославської губернії. 10 січня 1939 року Василівський район переданий з Дніпропетровської області до Запорізької області.

З 20 серпня 1941 року почалася евакуація промислових підприємств, техніки, хліба, колгоспної худоби, вглиб країни та не завжди успішно, багато худоби гинуло від голоду та хвороб. Стала формуватися мережа підпілля. Для організації керівництва партизанським рухом був створений Запорізький обком КП(б)У, місцем перебування якого був обраний Василівський район: І явочна  квартира – с. Балки, ІІ – с. Скельки. Для партизанської боротьби залучалося 800 чоловік, з них створили 28 партизанських загонів, які діяли в 14 районах області. У Василевському районі створили 2 винищувальні батальйони, третій винищувальний батальйон складався з 12 розвідгруп, у які входили 74 чоловік, він був організований безпосередньо у Василівці. На його базі в серпні 1941 року був створений партизанський загін у складі 48 чоловік під командуванням А.Г. Дяченка [6].

В м.Василівка значних бойових дій під час захоплення територій Василівського  району німецькими військами не було. Місця основних битв – навколишні села. Навіть зараз у лісосмугах та на полях біля сіл нашого району знаходять зброю, снаряди та багато інших речей часів Великої Вітчизняної війни, що лишила помітний слід у історії нашого краю.

Оборону Запорізького краю здійснювала 18-та армія під керівництвом А.С.Смирнова, яка після виснажливих боїв змушена була відступити. Зараз на честь командуючого 18 армією  назване село - Смірновка. Коли радянська влада відходила, то було знищено багато чого - техніка, худоба, продовольство, стратегічні об’єкти, що не повинно було дістатися ворогові.

3-го жовтня 1941року німці  захопили Василівку та прилеглі до неї території. До листопада 1941року німці не чинили репресій. 5 листопада 1941 року було розстріляно мешканців Василівки і Василівського району у Сухій Балці на південно-західній окраїні м.Василівки біля протитанкового рову. Серед них були партійні  активісти, схоплені партизани та близько 70 сімей євреїв. В нашому музеї збереглася фотографія Фріди Фогель, яка перед початком війни закінчила школу. Вона була теж розстріляна у Сухій Балці. Карнаух Надія Яківна з с. Широке розповіла про те, що «з Василівки у войну всіх явреїв вивезли у Запорожьє та побили. Їх там багато було. Кой-яких явреїв, які увірували та за руськими були, вони не займали. А як начали відступать та й дітей побили.» [8 :57]. Очевидець тих подій Щербак Анастасія Тимофіївна так описала ті події: «У Василівці були євреї. Він воював, а вона яврейка, не тікала, була за українцем. Діти у неї, двоє сини. І ви знаєте, погибли тільки ті бідні явреї, у кого нізащо було виїхати. У кого грошей багато було, тікали, наймали машини, підводи. Татко наш возили оцього, з Василівки, у нього грошей багато було. Відвіз його у Сталіно (щас Донецьк називається).У колхозі вони виписалися, заплатили колхозові, татко одвезли, а коні тоді здали у государство» [8:190].

У глибині дніпровських плавень здійснювалися бойові операції партизанський загін «За Батьківщину!» у складі 200 бійців. До нього входили переважно мешканці с. Балки. Для партизан у плавнях були підготовлені бази для партизан зі зброєю, боєприпасами, одягом і харчами. Але коли партизани зайшли в плавні, щоб знайти ці бази, то виявилося, що основна їх частина пограбована. Місцеві жителі навколишніх сіл всіляко допомагали партизанам. Наприклад, Антон Євгенович Михайличенко (с.Скелька) приймав у своєму будинку зв’язківців, проводив розвідку і передавав розвіддані у штаб [1].

Розроблювалися списки людей, які повинні були брати активну участь у підпільній боротьбі. Ці списки  потрапили в руки німців. Більшу частину людей, що були в цих списках було розстріляно окупантами разом з євреями та партійними працівниками. Серед місцевих жителів було багато зрадників, що доносили окупантам.

 Під час окупації у Василівці виник молодіжний антифашиський рух. Його представниками були В.Діденко, В.Міллер, також входила Петровська П. Один з учасників антифашиського руху виявився зрадником. Він здав німцям інших учасників.

Активна учасниця руху В.Діденко, яка жила неподалік від садиби Попових, збирала боєприпаси, зброю. У її будинку жив німецький солдат, який, дізнавшись про її партизанську діяльність, спершу лише попередив її. Коли ж зрозумів, що Валентина продовжує займатися партизанською діяльністю, німець доповів про неї в адміністрацію. В.Діденко заарештували. Після того як вона вдарила чорнильницею по голові німецького чиновника, який допитував її, Валентину відвезли в Запоріжжя, в Гестапо.

Також членами підпілля були сестри Перовські Галина і Софія. Вони допомагали військовополоненим втікати у плавні, де вони переховувалися з листопада 1941 до червня 1942 рр.

Партизанські групи, що діяли у Василівці та довкола неї, були розділені по трійкам. Всі члени трійок знали лише людей зі своєї трійки, з іншими були незнайомі. Їх завдання – збір інформації та розповсюдження листівок.

Василівці шанують пам'ять Івана Івановича Гостищева. Він  воював у партизанському загоні, який базувався поблизу с.Скельки і проводив диверсії на залізниці, вів оперативну розвідку в тилу ворога, визволяв полонених червоноармійців з концтаборів. У жовтні 1942 року при виконанні одного із завдань І.І.Гостивщева схопили гітлерівці. Він був спалений в селі Михайлівці [4].

Період окупації

На протязі другої половини 1941-го року по 1943-й рік Василівський район входив до Гальбштадського повіту Дніпропетровського генерального округу. У Василівці зосередилося німецьке командування на чолі з Шредером і Міллером.

Квартал, в якому зараз знаходиться церква, Будинок культури та приміщення банку Україна, був огороджений колючим дротом. Там німці створили табір для військовополонених.

У Василівці працювала та частина церкви, яка не була зруйнована. В ній німці дозволяли хрестити дітей та відправляти інші культові обряди. Ставлення до місцевого населення залежало від того настільки лояльним була адміністрація окупантів до нього. В деяких селах німці розподіляли землю між селянами (Мала Білозірка), відбирали худобу, якщо в сім’ї було багато дітей то загарбники могли зжалитися і в кращому разі лишали частину худоби (одну корову). [9:56].  

Поліцаями були переважно місцеві, досить часто вони були жорстокішими до своїх односельчан ніж німці. Румунські солдати в деяких  селах проявляли більшу жорстокість ніж німецькі[8:129]. В багатьох селах залишали колгоспи, за лінощі карали, могли висікти, навіть якщо просто побачить німець що хтось присів під час роботи, щоб хоч на хвильку спочити, то цю людину могли висікти. Людей змушували копати протитанкові окопи. До вагітних жінок ставилися трохи поблажливіше ніж до інших жителів нашого краю, бували випадки, що таких жінок не гнали на примусові роботи в Німеччину, але довго відлежуватися після пологів не дозволяли, через кілька тижнів породілля працювала разом з усіма [8:39].

Карнаух Надія Яківна розповіла, що у Василівці при німцях лікарня була, де працювали українські лікарі[8:57].

Жителька с. Широке Амелькіна Надія Гаврилівна ось як описує окупацію їх села: «Багато людей набирали на роботу в Німеччину з 1922 по 1926 рік народження. Їх везли з колгоспу в Попове (Верхня Криниця). Потім везли в Молочанськ. Ті, кому вдалося втекти, верталися додому йдучи противотанковим окопом. Коли приїжджав Міллер, то ним організовувалися побиття, але німці, які стояли в селі Широке під час окупації людей не били. Німці, які були на постої у місцевих жителів цього села нічого не забирали, почали відбирати лише коли відходили. Забирали худобу (курей, свиней і т.п.)» [8:8]

Коли німці відступали, травили колодязі, нищили будинки та підприємства, що працювали у Василівці під час окупації [10:29]. Тобто застосовували тактику спаленої землі – знищити все, щоб ворогу не дісталося.

  Наступна хвиля партизанського руху почала діяти в липні 1943 року, коли підійшла Червона армія. Закидалися диверсійні групи, які повинні були проводити розвідку і диверсії, сіяти паніку у ворожих рядах й готувати плацдарм для приходу радянських військ. Найактивніший  в цьому регіоні був партизанський загін на чолі з Яценком.

З метою прискорення подолання могутньої лінії оборони німців «Вотан», на території Василівського району, літом 1943 року здійснювався закид диверсійних груп для організації партизанських загонів, проведення диверсій і збору інформації. Штабом партизанього руху південно-західного фронту у Дніпровські плавні, було заплановано закид у ніч з 27 на 28 червня 1943 р. 3-х груп під командуванням П.Г.Ільченка, І.Д.Мацюри та А.Ф.Кабаліна в складі 10-11 чоловік кожна. Але через погану організацію і підготовку льотчиків, цей закид відбувся невдало: з групи Ільченка на місце збору з'явилось лише частина її складу, вантаж зі зброєю, боєприпасами і харчами, не було знайдено; групу Кабаліна замість Плавней було скинуто у степу під Михалівкою, де ця група одразу була виявлена поліцаями і повністю знищена. Група Мацюри у складі 11 чоловік була помилково скинута аж на Молочний лиман, більша частина людей і весь вантаж загинули. Тим хто лишився живими, вдалося дістатися плавнів і з'єднатися з залишками першої групи під командуванням К.І.Лиманченка, який вже організував із мешканців сіл Скельки, Златополь, Балки, партизанський загін у складі 50 чоловік. Цей загін діяв у районі села Балки. Потім було скинуто групи І.А.Панкова – 16 серпня, А.Г.Блавацького – 26 серпня, з вантажем зброї, боєприпасів та продовольства, з 19 вересня 1943 року командиром всієї групи було призначено А.І.Яценка, який  розширив діяльність партизанського загону.

Й.Клімовець, вчитель Скельківської СШ, особисто знав одну з партизанок, яка допомагала партизанам, що знаходилися в плавнях і здійснювала партизанську діяльність. За словами Й.Клімовця, Ольга Кирилівна Швачка народилася в 1919 році, навчалася в рідному Златополі, а потім в Балках. У 1939 році закінчила технікум у Мелітополі. Після цього Ольга Кирилівна більше року працювала вчителькою в с.Шмальки. В 1942 році Ольга Кирилівна жила дома, переховувалася, щоб не послали на примусові роботи до Німеччини. В 1943 році Ольга Кирилівна стала партизанською розвідницею.

Загін Ольги Кирилівни був групою фронтової розвідки штабу 3-го Українського фронту. Відомості, зібрані Ольгою Кирилівною, мали велике значення для розгортання диверсійної діяльності партизанських загонів Яценка та партизан, які були у плавнях.

Однієї ночі, коли вона повернулася додому, за її будинком вже стежили. Двоє з її групи вже були заарештовані. Наступного дня заарештували і її.  Ольгу Кирилівну протримали заарештованою три тижні у с.Балки, де жорстоко допитували. Й.Клімовець, що досліджував життя розвідниці, пише що після того як Ольгу Кирилівну схопили гітлерівці, рідні бачили її двічі. Один раз ще живою. Її гнали з допиту. Босоніж, розіпнуту, в розірваній кофтинці, всю в синяках… Вдруге вже рідні побачили знівечене дівоче тіло. Було це через тиждень після звільнення Балок від окупантів [2].

 Молодша сестра Ольги розповіла, що коли знайшла труп Ольги, на ньому не було живого місця. Руки, ноги були переламаними, кати вирвали ніздрі, викололи очі, відрізали жінці груди, лице фактично не можна було впізнати. Під час допиту Ольга Швачка не кричала, а лише стонала і плювалася кров’ю в бік своїх мучителів. Своїм мовчанням вона врятувала життя 150 чоловік, які були в загоні Яценка.

Партизани переносили у братську могилу трупи розстріляних фашистами товаришів: Швачку Ольгу Кирилівну, Гречку Михайла Герасимовича, Литвина Федора Лавріновича, Коваленка  Якова Яковича, Грамарецького Федора Петровича, Качанського Якова Кириловича [2].

Про подвиг Ольги Швачки було інформовано командування, партійні та радянські органи області, але ніякої нагороди не було, лише у 1965 році за вимогою врятованих нею партизан за цей подвиг Ольга була нагороджена посмертно лише медаллю «За відвагу», та й ту сестрі не віддали, офіцер військомату залишив медаль у себе «на зберігання». Зараз ця нагорода загублена військоматом.

  Звільнення району від загарбників відбувалося в період з 10 по 28 червня 1943 року. Бої вели частини 2-ї та 3-ї гвардійських армій, що входили до складу Південно-західного фронту. Першою на територію району вступили частини 4-ї гвардійської Червонопрапорної стрілкової дивізії.

Основні бої за визволення Василівки й інших населених пунктів району,  розгорнулися на ділянці фронту від Любимівки до Зеленого Гаю і далі до Василівки. Дивізія полковника Фомиченко 9 жовтня 1943 р. проривала міцно укріплені позиції ворога на півночі сіл Широке і Підгірне. 4 жовтня 1943 р. відбувся жорстокий бій біля с. Зелений Гай.

26 жовтня продовжувалися наступальні бої наших частин. Пробиваючись вперед, вони відбивали багаточисленні контратаки противника. Приблизно о другій годині ночі 27 жовтня 243-тя стрілкова дивізія вибила ворога з позицій у південно-східній частині Василівки. Вранці 27 жовтня Василівка була звільнена повністю. Тіла загиблих радянських солдат поховані в парку Василівки. На братському кладовищі встановлено пам’ятник і стелу, на якій написано імена солдат і офіцерів, які загинули під час звільнення Василівки [5].

 В цей же час, війська колишньої третьої гвардійської армії під командуванням генерала-лейтенанта Д.Д.Лемошенка, вели запеклі бої за визволення решти Василівського району.

Під час окупації та боїв велика кількість житлових приміщень були спалені і зазнали значних руйнувань від артилерійського обстрілу і бомбардувань. В 1943 р. Василівка – звичайне українське село, мешканці якого займалися сільськогосподарськими роботами. Після звільнення, місто поступово відбудовувалося [3].

Земля Василівського краю має багато героїв, які гідно проявили себе борючись з військами загарбників. Леонід Вікторович Прінь з с.Скельки, був командиром танкової роти «КВ» 508-го окремого вогнеметно-танкового батальону 236 ОВТ бригади. У Сталінградській битві танки Л.Пріня і лейтинанта О.Черезова першими атакували, коли німці вирішили піти на хитрість і обійти радянські війська з іншої сторони, Л.Пріню та О.Черезову вдалося знищити чотири німецькі танки. Коли з гармат стріляти вже було нічим, вони увірвалися в середину ворожої колони і вогнеметом змели піхоту. Залишившись без боєприпасів, екіпаж Л.Пріня пішов на таран і знищив ще 2 танки. Таким чином подвиг екіпажів Л.Пріня і О.Черезова відвернув небезпеку прориву. Ніхто з членів героїчних екіпажів не був нагороджений за цей бій. З них лише Леоніда Пріня було нагороджено орденом «Вітчизняна війна» І ст.

Троє наших земляків брали участь в параді в честь Перемоги над загарбником у Москві, який відбувся 24 серпня 1945 року: Іван Федорович Ткач, Мовчан Денис Устинович, Черевко Володимир Максимович. Багато героїв, наших земляків, так і лишилося не визнаними і про їх подвиг заради  Батьківщини ми зобов’язані пам’ятати. Було багато воїнів, подвиги яких повинно було б відзначити  високою нагородою Героя Радянського Союзу, але з якихось причин урядом цього не було зроблено.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Гвардії рядовий //«Нова Таврія» 1983 -№68

2. Клімовецький Й.Ольга  Швачка Нова Таврія – 1973 -27 жовтня

3. Рости тобі і красивішати, Василівко!// Нова Таврія -1984 – жовтень.

4. Наші герої//Нова Таврія -1983 – жовтень

5. День Перемоги  // Нова Таврія -1983-9 травня

6.Нова Таврія -2006 – №48

7. Пулемëт Максима// wikipeedia.org.ru

8. Усна історія Степової України/Запорізький край – Запоріжжя: АА Тандем, 2008- Т.1-516с.

9. Усна історія Степової України/Запорізький край – Запоріжжя: АА Тандем, 2008-Т.2-512с.

Читати далі..

Обговорення на форумі