Легенди про Попових та будівлі архітектурного комплексу «Садиба Попова»

Є ще одна легенда про події пов'язані найвищою баштою замку, яка єдина залишилася від будинку господарів І.С.Ткаченка про Василя Павловича Попова: «На час батькової смерті дослужився до генеральського чину, служив він на Кавказі. І так трапилось, що привіз звідти собі жінку-красуню, грузинську княжну. Було видно, що не з власної волі одружилася вона з Василем Павловичем, бо поводилась з ним не особливо лагідно. Він аби догодити дружині надумав зробити подарунок — побудувати високу башту складної конструкції, щоб не сумувала княгиня по батьківській оселі. Оздобити все в цій башті на східний лад. Часто їздили наші люди на батьківщину княжни, до Грузії, привозили прянощі, фрукти, дивовижні рослини. Купив для своєї княжни східних невільників, щоб не сумувала. Його палке кохання не пробудило почуттів у молодої дружини, вона так і залишилась байдужою.

Закінчивши будівництво, Попов запросив гостей на новосілля. Вони були вражені красою садиби, дивлячись завороженими очима на башту. Жінку просили вгамуватись, шанувати зусилля чоловіка, дорікали їй за байдужість. Не витримала вона, здавалось їй, що всі навколо знущаються, не розуміють, як важко на чужині. Піднялась княжна на башту ( від якої нині залишилися тільки сходинки) і кинулася вниз. Краплі крові окропили білий мармур, пофарбувавши його в червоний колір.

Ще довго після того випадку конюхам, котрі вночі сторожували стайню, марився силует княжни, що блукав серед замку і виринав то на горі башти, то на подвір’ї.» (Записано зі слів І. С.Ткаченка, жителя м.Василівки 25 липня 1997 року).

Важливо зауважити, що в народній пам’яті залишилось ім’я Василя Павловича Попова, тому всі легенди пов’язуються з ним. Та правдивою є перша версія. Довкола вежі, що залишилася від палацу ходять різні чутки, говорять, що коли руйнували палац , то їй вдіяти нічого не змогли, бо вона проклята.

Дуже цікавою легендою поділився Іван Денисович Шморгуненко, місцевий історик, який займається історією Василівки: «Я приїхав до міста після війни у 1946 році, коли я почав збирати матеріал про м.Василівку, мені люди розповідали цікаві речі. Старожили пов’язували з постаттю Василя Павловича, сина Павла Васильовича містичний характер. Василь раптово з’являвся верхи на коні то на полях селян, то на Лисій горі, то біля маєтку. На мій погляд, це було пов’язано з підземними ходами, які тягнулися від маєтку по декілька кілометрів. Один з місцевих жителів стверджував, що ходив по такому ході — тунелю, один з яких тягнувся з башти замку і закінчувався на насипі, а другий до «коси» Лисої гори. Зараз цей насип на дні Каховського водосховища. В 1949 році, коли ще були плавні, цей насип мав завдовжки вісім метрів, в діаметрі близько п’ятнадцяти метрів. По одній версії насип був зроблений внаслідок будівництва залізничної колії, по другій це був спостережний пункт Попова, де він любив відпочивати. На цій мініатюрній горі була побудована бесідка, з білого мармуру. Навколо був невеличкий сад, як майора серед степу і притягував погляди місцевих жителів невідомими рослинами. В 1946 році ще можна було побачити її фундамент.

Відомо, що підземний хід був висотою близько двох метрів, по ширині міг вмістити вісім чоловік. По всій довжині тунелю виступали отвори для факелів. В середині тунель був обкладений червоною цеглою, підлога була кам’яною”. (Записано зі слів І.Д. Шморгуненка, жителя м.Василівки у серпні 1997 року).

Щодо підземних ходів існують ще свідчення очевидців; розповідає Г.П.Карпенко: "Коли мені було шість років (в той час мати працювала в школі, яка розташовувалася у замку Попова), разом із однолітками часто бував у замку і "лазили” в підземний хід, який починався в районі, де при Попові були конюшні, а зараз знаходиться спортзал. У той час (1948 – 1949 роки) хід ще не був повністю заваленим. Старі люди, які жили при Попові, розповідали про підземний хід, що вів на могилу–курган, і був біля маленької річки (зараз на тому місці Каховське водосховище). Цей курган знаходився неподалік залізничного мосту. Другі говорили: підземний хід вів на Лису гору (її прозвали тому, що крім трави та поодиноких дерев там нічого не було). Моя прабабка Катерина Наумівна, розповідала що у той час у Попова була велика конюшня, яка славилася породистими кіньми, за ними був добрий догляд, луги були повні соковитої трави. У флігелях замку жила вся прислуга, яка працювала тут.” (Записано зі слів Г.П.Карпенка,1942 року народження у м.Василівці, серпень 1997 року).

Також про ходи розповідає Дмитро Невідомий: "Багато під замком було підземних ходів, ще виритих при турках. Про ходи пан не знав. Відомо, що вели вони до панської садиби. У пана була кімната, де був сейф з грошима, так оті гроші частенько пропадали. Бувало пан сидить біля сейфа – охороняє, трохи задрімав, а грошей вже немає, бо той підземний хід вів до тієї кімнати з грішми. Тягнувся той хід аж до Лисої гори (Записано зі слів Дмитра Івановича Невідомого, жителя села Бурчак Василівського району Запорозької області, 24 травня 1998 року).

Цікавою виявилося легенда Івана Остаповича Забенка про управителя поміщицької садиби Василя Львовича Перовського: "Кожний тиждень у Перовського в маєтку збиралися люди, це були прихильники демократії, які вирішували різні проблеми суспільства. Щоб ніхто не знав чим вони займались, про що говорили, одного з своїх людей одягали в біле, той зображав чоловіка, що втратив розум. Цікаво, що цю діяльність підтримував сам поміщик Василь Павлович, який був ліберально настроєною людиною, крім цього прикладав він всі зусилля для процвітання свого маєтку, допомагав місцевому населенню, був меценатом. Добропорядною людиною був В.П.Попов, не раз він ходив просто одягнений, спілкувався з підлеглим на рівних”. (Легенду переказав І.О.Забенко, корінний житель Василівки, якому зараз вісімдесят років, записано 27 липня 1997 року).

Весь час людей приваблювали ті скарби, що знаходилися у маєтку Попових, які старанно накопичувалися десятиліттями, велика кількість яких зникла під час революції 1917 року. Відома нам фарфорова колекція, цінні картини, зброя.

Серед місцевого населення побутує легенда, що поміщик після революції втік з коштовностями за кордон. За іншою легендою поміщику не вдалося втекти, слуга, підслухавши час втечі, закрив вихід з підземного ходу. Деякі люди і зараз говорять, що двері, які зараз знаходяться в районі "коси” Лисої гори є тими самими, що колись забив слуга Попова, не давши панові виїхати за кордон зі скарбами. Довго ще люди чули прокляття пана, які доносились із підземелля. (Легенду переказав І.О.Забенко, корінний житель Василівки, якому зараз вісімдесят років, записано 27 липня 1997 року).

Насправді, після смерті В.П. Попова у 1894 році, його син–спадкоємець Юрій Васильович рідко бував у Василівці, постійно проживаючи в Петербурзі, а частина майна ще перед революцією вивезена. Також під час революції 1917 року та подій громадянської війни замок, як і весь маєток Попова, був багато разів пограбований місцевими жителями, також частинами Червоної армії, що проходили через Василівку.

Ще багато існує легенд в цій місцевості, необхідно дослідити їх і проаналізувати та порівняти з історичними фактами, які дійшли до нашого часу.