Василь Львович Перовський (1899 - 1942)
На протязі перших п'яти років після отримання в спадок маєтку Васильєво Ю.В.
Попов часто був змушений займатися господарськими справами, тому що не знаходив
спільної мови з управляючим – Петром Францовичем Вериницьким – розумною, але
своєрідною людиною з почуттям власної гідності. П.Ф.Вериницький доволі часто
сперечався з Юрієм Васильовичем. Одного разу Юрію Васильовичу знайомий в
Петербурзі порадив прийняти на посаду управляючого маєтку Василя Львовича
Перовського.
Рід Перовських не відрізнявся ні давністю, ні знатністю походження. Перший
представник, про якого збереглася згадка – реєстровий козак Київського полку
Григорій Яковлевич Лемешко, який мав прізвисько Розум, яке отримав через
улюблену приказку «Гей! Що то я за голова! Що за розум!». На відміну від
чоловіка, Наталія Розумиха була жінкою розумною і розсудливою, працелюбною та
доброю. Займалися Розуми сільським господарством, але жили бідно, ледь зводячи
кінці з кінцями. Вічно п'яний чоловік - поганий помічник. Всі турботи про сім'ю
лежали на Розумихі. Сім'я не мала – шестеро дітей (троє синів і три дочки).
У його молодшого сина Олексія рано проявлявся потяг до знань. Він втік з дому і
поселився у дячка сусіднього села Чемер; співав в церковному хорі і набував нові
знання у дячка.
Природа наділила його чарівним голосом і привабливою зовнішністю. В 1731 році
його помітив полковник Вишневський, відвіз у столицю і пристроїв у імператорську
капелу. Він сподобався цесарівні, майбутній імператриці Єлизаветі Петрівні, став
її коханцем. Так Олексій став графом, а з 1744 року морганістичним чоловіком
імператриці Єлизавети.
Олексій не забув про брата Кирила, якого привезли до Петербургу. Завдяки брату
він розпочав сходження по кар'єрним сходинкам і протягом 1750-1764 рр.
гетьманував на Україні. Він був останнім гетьманом України. Його старший син –
Олексій Кирилович Розумовський(1748-1822), крім законних дітей від дружини
графині Варвари Петрівни Шереметьєвої, мав позашлюбних 5 синів і 5 дочок
народжених від Марії Михайлівни Соболевської. Вони, як позашлюбні діти носили
інше прізвище – Перовські за прізвищем бідного Львівського дворянина, за якого
віддали заміж служницю сестри Олексія – Єлизавети, яка була коханкою Олексія і
завагітніла від нього.
Старший з десяти Перовських – Микола Олексійович, який народився від позашлюбних
стосунків з гувернанткою-француженкою, і його дружина, дочка литовського
дворянина Шарлота Петрівна Володкевич були батьками Лева. Його дружиною стала
Варвара Степанівна Веселовська(1822-1904), яка народилася в сім'ї могилівського
поміщика Степана Семеновича Веселовського і його дружини баронеси Луїзи
Антонівни (вродженої Плотен). Степан Семенович брав участь у прусській компанії
в період наполеонівських війн, русько-турецькій війні 1806-1812 рр.,
«Вітчизняній війні» 1812 р. та в закордонних походах російської армії 1812-1813
рр., отримав медаль за взяття Парижу. В 1868 році Лев Миколайович став
губернатором Санкт-Петербурга. Їх спільна дочка Софія Львівна присвятила себе
революційній діяльності. Шістнадцятирічною дівчиною вона покинула батьківський
дім. Софія Перовська стала одним з найбільш активних членів Виконкому «Народної
волі». Народовольці винесли смертний вирок Олександру ІІ і 1 березня 1881 року
виконали його. Учасники вбивства імператора були страчені на Семенівському плацу
3 квітня 1881 року.
Василь Львович також брав участь в революційній діяльності. Ще в 1868 р., будучи
студентом, за участь у студентських заворушеннях він був на два місяці
виключений з університету. В 1874 році В.Л. Перовський був заарештований Лев
Миколайович, після одного з нападів на імператора, був усунений з посади
губернатора Санкт-Петербургу, почав пити й грати в азартні ігри, промотуючи
майже все своє багатство. Присвятивши своє життя вихованню дітей Варвара
Степанівна випросила у чоловіка в обмін на отриманий від її батьків спадок
Приморське - останній їх маєток, з тих, що лишилися в Криму. Вона поїхала туди з
дітьми, розлучившись з чоловіком назавжди. . В 1881 році Василь Львович
одружився на курсистці Олександрі Іванівні (до заміжжя Владикіній). Василь
Львович з матір'ю, дружиною і дітьми жив у маєтку Приморському, 14 березня
1881року був заарештований і в адміністративному порядкові відправлений у
заслання в поселення Тара Тобольської губернії, звідки повернувся через п'ять
років. За час його відсутності маєток занепав і через брак коштів Варвара
Степанівна змушена була продати його й купити невеликий хутірець з клаптиком
землі.
Після старити Софії Львівни вся сім'я Перовських знаходилася в опалі, тому
Василь Львович тривалий час не міг знайти собі роботу. Влітку 1899 р. Василь
Львович не очікувано отримав від крупного землевласника Юрія Васильовича Попова
вигідну пропозицію - посаду управляючого великого маєтку в містечку Васильєво
Мелітопольського повіту Таврійської губернії. В.Л.Перовського рекомендували Юрію
як людину чесну, добросовісну, що чудово розуміється на сільському господарстві,
а головне – прекрасного організатора дбайливого господаря. Василь Львович
погодився на цю пропозицію, виторгувавши для себе свободу для діяльності. Між
Перовським та поміщиком був вкладений договір, згідно з яким Перовський повністю
брав на себе відповідальність за справи маєтку, перераховуючи постійний
максимальний прибуток від володіння власнику, а інше витрачаючи на свій розсуд.
Юрій Васильович по домовленості не повинен був втручатися у форми і методи
господарювання Василя Львовича. Ці умови дотримувалися до 1915 року.
Василь Львович швидко навів лад в маєтку, почав втілювати у землеробстві і
тваринництві найновіші досягнення науки і техніки, освоїв нові галузі
господарства (конярство, риболовство, поливне овочевоводство).
В 1915 році в розпал війни сім'ї тих робітників маєтку, які пішли на фронт
отримували майже повну зарплатню, хоча Ю.Попову поступала, як і раніше, вся сума
прибутку від маєтку, включаючи орендну плату за землю. Ці не виправдані, з точки
зору Юрія Васильовича, пільги і стали причиною розриву управляючого з господарем
маєтку та звільнення Перовського з цієї посади. Після звільнення Василь Львович
ще деякий час пожив у Василівці, пережив у ній громадянську війну. Після
революції він намагався врятувати культурні цінності палацу. По свідченням
очевидців, два вагони були навантажені найкоштовнішим й кудись відправлені. Він
був серед заручників, за яких командири Червоної Армії від місцевого населення
вимагали викуп у вигляді золота і зброї. Золото зібрали, а зброю знайти не
вдалося. Всіх хто був заручниками розстріляли, залишився лише Василь Львович. В
1924 році Василь Львович переїхав до сина Миколи в Ленінград. Він помер під час
блокади Ленінграда в 1942 року і був похований разом з сином Миколаєм на
Піскарівському цвинтарі.
|