І.М.Лук’яненко, В.М.Стойчев. Легенди та перекази

І.М.ЛУК’ЯНЕНКО,  В.М.СТОЙЧЕВ

 

ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ЯК ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ

ПІВДНЯ УКРАЇНИ ХVІІІ – ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

 

Кожне місто, населений пункт має свою історію, корені якої поринають глибоко в давнину і знаходять відображення в легендах та переказах. При вивченні історії Півдня України значно допомагають легенди. З уст в уста, від одного покоління до іншого передаються легенди та перекази. Минає багато часу, першоджерело втрачається, змінюється, до нас вже доходить у декількох варіантах. Тому читаючи приведені легенди та перекази, дослідник повинен пам’ятати, що вони написані зі слів старожилів, які іноді прикрашають історію рідних місць.

Отже легенда побудована на з’єднанні реального і фантастичного, фактів і вимислу, з обов’язковою установкою на вірогідність.

Переказ — це розповідь, що відтворює минуле, іноді вигадане, але без елементу фантастики [1; 310]. Виходячи з того, що дослідженням цієї теми раніше майже ніхто не займався, ми поставили ціль — довести легенди, які побутують серед місцевого населення м.Василівки Запорозької області.

 У легендах та переказах цієї місцевості яскраво відображені відношення до існуючого порядку при нащадках Василя Степановича Попова, ті відносини між простим людом і поміщиками, народний побут, місцеві традиції, опис природи та місцевості.

 Садиба Попова не лише є пам’яткою архітектури й місцем, пов’язаним з подіями історичного і культурного значення. Внаслідок досліджень в архівах Запорожжя, Полтави, Сімферополя, співробітники музею “Садиба Попова” з’ясували, що ця пам’ятка є чи не єдиною з поміщицьких садиб, які будувалися на Півдні України протягом колонізації даного регіону.

Після ліквідації Запорозької Січі в 1775 році і приєднання Криму, з подальшим поширенням загальноімперської адміністрації на Півдні України, уряд Катерини ІІ почав практикувати активну роздачу земель поміщикам з метою господарського освоєння. Так, у 1790 році “за особливі заслуги перед Вітчизною” полковнику Василю Степановичу Попову, впливовому діячу при імператорському дворі, було надано близько 43.000 десятин на півдні України (нині це значна частина Василівського району Запорозької області).

 В.С.Попов особисто визначив місце розташування величезної садиби, ним став невеличкий зимівник колишнього запорозького козака, на високому похилому березі річки Карачекрак. Тут, з привезених решток розбитих турецьких кораблів, було збудовано панський дім (а дещо пізніше — палацовий ансамбль), що поклав початок “містечку”, а потім місту Василівка, яке було названо за ім’ям володаря маєтку.

Великий внесок у будівництво палацового ансамблю зробив унук В.С.Попова Василь Павлович, котрий залишив про себе в народній пам’яті багато легенд.

Дмитро Невідомий розповідає: “Лиса гора в давнину мала назву — Турецька могила, тому що туди турки ходили. А замість замка Попова була турецька фортеця. При Попові Василі Васильовичі (так назвав оповідач, хоча такого не було), моя прабабуся пасла гусей у нього в економії. До середини приміщення простих робітників не пускали. Одного разу моїй прабабусі пощастило заглянути до панського дому, більше всього її вразила дзеркальна кімната і кімната з скляною стелею — акваріумом, де були різні дивовижні рибки. (Записано зі слів Дмитра Івановича Невідомого, жителя села Бурчак Василівського району Запорозької області, 24 травня 1998 року).

Доречно привести розповідь І.С.Ткаченко, уродженця цих місць: “Розповідав мені мій дід про господарів своїх Попових, як будувався замок. Раніше на совість будували і знали прадідівські секрети будівництва, для міцності кладки наказав господар вбивати сирі яйця в будівельний розчин. І через те, що багато їх було потрібно для будівництва, поміщик брав податок яйцями. Поважали Попова за те, що шанував народні традиції, і прислуховувався до порад людей з багатим життєвим досвідом.

На будівництво обов’язково всі приходили в чистому одязі, щоб не було бруду та лиха в новому замку. За день викладалось по десять–двадцять цеглин, щоб міцніше трималось.

Ходили чутки, що Попов навмисно затягує будівництво, бо одного разу циганка на ярмарку нагадала, що поки пан буде будувати замок, поки й буде жити. Ось тому він і затягував будівництво, щось перебудовував, що не подобалось — зносив”. (Записано зі слів 85-тирічного І.С.Ткаченка, жителям. Василівки 25 липня 1997 року).

Легенду про циганку, але більш точно розповіла О.М.Шевчук: “Одного разу прийшов Василь Павлович на ярмарку. Ходив між людьми, розпитував їх про життя, ото добра душа була у чоловіка. Не цурався простих людей. Підбігла до нього циганка, ніби з землі виросла. Відома була вона своїм вмінням, але не вірив наш пан у пророцтва, не подав їй руку. Та вона все ходить навколо нього вмовляє, мов на користь це робить, брехнею не займається. Уступив їй, дав руку, та вона аж побіліла вся. Каже, що ти задумав будівництво, але закінчиться твоєю смертю. Повірив чи ні — невідомо, та замок будував довго”. (Записано зі слів О.М.Шевчук, м.Василівка, серпень 1997року)

Пророцтво циганки збулося: прожив Василь Павлович недовго і помер у 1894 році, якраз, коли закінчив будівництво.

Архівні документи свідчать, що будівництво палацового ансамблю дійсно тривало з 1883 по 1894 роки. На його будівництво власник витратив півтора мільйони карбованців [2,179]. Палацовий комплекс був двоповерховим з п’ятьма баштами і мав розміри 49 х 42 метри. Будівля палацу і двох флігелів (північного і східного), виконані з червоної цегли в псевдо-мавританському стилі з найвищою майстерністю. Західний флігель побудовано в стилі неоготіки, а манеж — у давньоруському. Основним декоративним елементом, який прикрашав стіни палацу, були стрільчаті арки. Уступчастим профілем стрільчатих арок було обрамлено парадний вхід, зверху увінчаний трикутним фонтаном, цікавий вигляд мала літня тераса палацу, з трьох сторін вона була обрамлена аркадою — рядом арок різної величини, які утримували тонкі імпозантні колони. Будівлю садиби (прямокутної в плані) можна умовно поділити на два двори: передній — парадний вхід, і задній, обнесений службовими будівлями. За планом композиції головний вхід в садибу був через ворота двох флігелів – східного і західного, розташованих симетрично по кутах садиби, між флігелями розміщувався парк, огороджений декоративними чавунними ґратами. За своєю архітектурою флігелі були дзеркальні, відміну складали лише кутні башти. Східний флігель уявляв собою одноповерхову будівлю вільного планування.

Автором проекту палацового ансамблю був випускник Петербурзької школи інженерів, мелітопольський повітовий архітектор Олександр Наумович Огієнко; автори інших будівель — манежу, каретного двору і трьох флігелів поки що не відомі. В окремих споминах згадується ім’я Стюнкля (шведського архітектора), Лангобарді (італійського скульптора), архітектора Бенца. Дивовижний палацовий ансамбль садиби Попова був побудований як альтернатива відомому палацу Воронцова в Алупці, деякі дослідники знаходять його схожим на московський Кремль [3; 43]. Відомо, що палацовий ансамбль будували бригади місцевих майстрів–каменщиків, особливо відповідальні і складні елементи — бригада німців-менонітів з острова Хортиця.

Цікава легенда І.С.Ткаченка про Василя Павловича Попова: “На час батькової смерті дослужився до генеральського чину, служив він на Кавказі. І так трапилось, що привіз звідти собі жінку-красуню, грузинську княжну. Було видно, що не з власної волі одружилася вона з Василем Павловичем, бо поводилась з ним не особливо лагідно. Він аби догодити дружині надумав зробити подарунок — побудувати високу башту складної конструкції, щоб не сумувала княгиня по батьківській оселі. Оздобити все в цій башті на східний лад. Часто їздили наші люди на батьківщину княжни, до Грузії, привозили прянощі, фрукти, дивовижні рослини. Купив для своєї княжни східних невільників, щоб не сумувала. Його палке кохання не пробудило почуттів у молодої дружини, вона так і залишилась байдужою.

Закінчивши будівництво, Попов запросив гостей на новосілля. Вони були вражені красою садиби, дивлячись завороженими очима на башту. Жінку просили вгамуватись, шанувати зусилля чоловіка, дорікали їй за байдужість. Не витримала вона, здавалось їй, що всі навколо знущаються, не розуміють, як важко на чужині. Піднялась княжна на башту (від якої нині залишилися тільки сходинки) і кинулася вниз. Краплі крові окропили білий мармур, пофарбувавши його в червоний колір.

Ще довго після того випадку конюхам, котрі вночі сторожували конюшню, марився силует княжни, що блукав серед замку і виринав то на горі башти, то на подвір’ї.” (Записано зі слів І.С.Ткаченка, жителям. Василівки 25 липня 1997 року).

Важливо зауважити, що в народній пам’яті залишилось ім’я Василя Павловича Попова, тому всі легенди пов’язуються з ним. Але ж насправді грузинська княгиня, це його мати Олена Олександрівна, і легенда пов’язана з батьківським минулим.

 Щодо легенди про грузинську княжну і молодого генерала, з документів відомо, що Павло Васильович Попов почав службу у вісімнадцятирічному віці юнкером лейб-гвардії Артилерійської бригади, брав участь у Вітчизняній війні 1812 року. В 1816 році призначений ад’ютантом О.П.Єрмолова, супроводжував його до посольства в Персії.

У 1819 році і наступних роках брав участь у війні на Кавказі, в 1820 році одержав звання полковника і призначення командиром Херсонського гренадерського полку. В 1828 року Павлу Васильовичу Попову присвоєно звання генерал–майора [4; 565–566].

У ході російсько–турецької війни 1828 – 1829 років він брав участь у розгромленні Коса–Мегмед-паші і Мустафи-паші. За успішне проведення бою нагороджений орденом Святого Георгія ІV ступеня, а за штурм і взяття Ахалциху отримав золоту шпагу із брильянтами з гравіруванням “За хоробрість” і написом “За штурм і взяття Алахциху”, 17 вересня 1829 року одержав ще одного ордена – Георгія ІІІ ступеня. Згодом П.В.Попова призначено командувати військами в Баязетському пашалику і начальником гарнізону Баязета. За героїчну оборону фортеці його ім’я було висічене золотими літерами в Георгіївському залі московського Кремля.

Саме перебуваючи на Кавказі, Павло Васильович познайомився з княжною Оленою Олександрівною Єріставі, онучкою грузинського царя Іраклія ІІ, яка незабаром стала його дружиною [5; арк. 2]. У 1829 році П.В.Попов пішов у відставку за станом здоров’я і протягом двох років із жінкою жив у Петербурзі. Разом з нею і маленькою дочкою Ганною (народилася в 1829 році) у 1831 році переїжджає до Василівки. Живе разом з сім’єю в маєтку, побудованім ще батьком, займається господарською діяльністю, старається зберегти свою спадщину, яке занепало за час його служби. В 1833 році народився його спадкоємець Василь (саме той, про кого так багато розповідають легенд). Павло Васильович помер у 1839 році, дружина його Олена Олександрівна всупереч легенді пережила чоловіка. Вона була чудовою господаркою, розумною та діловою жінкою. В пам’ять про чоловіка Олена Олександрівна побудувала церкву над його могилою. Вона була освячена в 1843 році на честь апостолів Петра і Павла. Церква мала кам’яну дзвіницю і кам’яну огороду із залізними гратами та двома сторожками [6; 121].

Багато розповідали про церкву, побудовану Поповими, дуже відому своєю красою, стіни церкви розписані були фресками і відроблені золотом. Поміщик не жалів коштів на церкву, навіть у велику спеку в церкві віяло прохолодою, тому що широкі стіни не пропускали сонця. Старі люди говорили, що під церквою багато підвалів і підземних ходів (записано зі слів Г.П.Карпенка,1942 року народження у м. Василівці, серпень 1997 року).

Дуже цікавою легендою поділився Іван Денисович Шморгуненко, місцевий історик, який займається історією Василівки: “Я приїхав до міста після війниу 1946 році, коли я почав збирати матеріал про м.Василівку, мені люди розповідали цікаві речі. Старожили пов’язували з постаттю Василя Павловича, сина Павла Васильовича містичний характер. Василь раптово з’являвся верхи на коні то на полях селян, то на Лисій горі, то біля маєтку. На мій погляд, це було пов’язано з підземними ходами, які тягнулися від маєтку по декілька кілометрів. Один з місцевих жителів стверджував, що ходив по такому ході — тунелю, один з яких тягнувся з башти замку і закінчувався на насипі, а другий до “коси” Лисої гори. Зараз цей насип на дні Каховського водосховища. В 1949 році, коли ще були плавні, цей насип мав завдовжки вісім метрів, в діаметрі близько п’ятнадцяти метрів. По одній версії насип був зроблений в наслідок будівництва залізничної колії, по другій це був спостережний пункт Попова, де він любив відпочивати. На цій мініатюрній горі була побудована бесідка, з білого мармуру. Навколо був невеличкий сад, як майора серед степу і притягував погляди місцевих жителів невідомими рослинами. В 1946 році ще можна було побачити її фундамент.

Відомо, що підземний хід був висотою близько двох метрів, по ширині міг вмістити вісім чоловік. По всій довжині тунелю виступали отвори для факелів. Всередині тунель був обкладений червоною цеглою, підлога була кам’яною”. (Записано зі слів І.Д.Шморгуненка, жителя м.Василівки у серпні 1997 року).

Щодо підземних ходів існують ще свідчення очевидців; розповідає Г.П.Карпенко: “Коли мені було шість років (в той час мати працювала в школі, яка розташовувалася у замку Попова), разом із однолітками часто бував у замку і “лазили” в підземний хід, який починався в районі, де при Попові були конюшні, а зараз знаходиться спортзал. У той час (1948 – 1949 роки) хід ще не був повністю заваленим. Старики, які жили при Попові, розповідали про підземний хід, що вів на могилу–курган, і був біля маленької річки (зараз на тому місці Каховське водосховище). Цей курган знаходився неподалік залізничного міста. Другі говорили: підземний хід вів на Лису гору (її прозвали тому, що крім трави та поодиноких дерев там нічого не було). Моя прабабка Катерина Наумівна, розповідала що у той час у Попова була велика конюшня, яка славилася породистими кіньми, за ними був добрий догляд, луги були повні соковитої трави. У флігелях замку жила вся прислуга, яка працювала тут.” (Записано зі слів Г.П.Карпенка,1942 року народженняу м. Василівці, серпень 1997 року).

Також про ходи розповідає Дмитро Невідомий: “Багато під замком було підземних ходів, ще виритих при турках. Про ходи пан не знав. Відомо, що вели вони до панської садиби. У пана була кімната, де був сейф з грошима, так оті гроші частенько пропадали. Бувало пан сидить біля сейфа – охороняє, трохи задрімав, а грошей вже немає, бо той підземний хід вів до тієї кімнати з грішми. Тягнувся той хід аж до Лисої гори (записано зі слів Дмитра Івановича Невідомого, жителя села Бурчак Василівського району Запорозької області, 24 травня 1998 року).

Цікавою виявилася легенда Івана Остаповича Забенка про управителя поміщицької садиби Василя Львовича Перовського: “Кожний тиждень у Перовського в маєтку збиралися люди, це були прихильники демократії, які вирішували різні проблеми суспільства. Щоб ніхто не знав чим вони займались, про що говорили, одного з своїх людей одягали в біле, той зображав чоловіка, що втратив розум. Цікаво, що цю діяльність підтримував сам поміщик Василь Павлович, який був ліберально настроєною людиною, крім цього прикладав він всі зусилля для процвітання свого маєтку, допомагав місцевому населенню, був меценатом. Добропорядною людиною був В.П.Попов, не раз він ходив просто одягнений, спілкувався з підлеглим на рівних”. (Легенду переказав І.О.Забенко, корінний житель Василівки, якому зараз вісімдесят років, записано 27 липня 1997 року).

Весь час людей приваблювали ті скарби, що знаходилися у маєтку Попових, які старанно накопичувалися десятиліттями, велика кількість яких зникла під час революції 1917 року. Відома нам фарфорова колекція, цінні картини, зброя.

Серед місцевого населення побутує легенда, що поміщик після революції втік з коштовностями за кордон. За іншою легендою поміщику не вдалося втекти, слуга, підслухавши час втечі, закрив вихід з підземного ходу. Деякі люди і зараз говорять, що двері, які зараз знаходяться в районі “коси” Лисої гори є тими самими, що колись забив слуга Попова, не давши панові виїхати за кордон зі скарбами. Довго ще люди чули прокляття пана, які доносились із підземелля. (Легенду переказав І.О.Забенко, корінний житель Василівки, якому зараз вісімдесят років, записано 27 липня 1997року).

Насправді, після смерті В.П.Попова у 1894 році, його син–спадкоємець Юрій Васильович рідко бував у Василівці, постійно проживаючи в Петербурзі, а частина майна ще перед революцією вивезена. Також під час революції 1917 року та подій громадянської війни замок, як і весь маєток Попова, був багато разів пограбований місцевими жителями, також частинами Червоної армії, що проходили через Василівку [7; арк. 9–10, 8; арк. 33].

Ще багато існує легенд в цій місцевості, необхідно дослідити їх і проаналізувати та порівняти з історичними фактами, які дійшли до нашого часу.

 

ДЖЕРЕЛАТА ЛІТЕРАТУРА

1. Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. — Київ–Запорожжя, 1997.

2. Історія міст і сіл УРСР. Запорозьк аобласть. — К., 1970.

3. Ігнатуша О.М., Тєдєєв О.С. Перлини архітектури Півдня України // Нариси історії Півдня України. — Запорожжя, 1997.

4. Русский биографический словарь. — СПб., 1902 . — Т.13.

5. Державний архів Республики Крим, ф. 535.

6. Родионов М. Статистико–хрнологико–историческое описание Таврической епархии. — Симферополь, 1872.

7. Державний архів Запорозької області (ДАЗО), ф.Р.4175.

8. ДАЗО, ф.Р. 3231.