Доля маєтку Попових після революції 1917 року

  Помер Ю. В. Попов в Сімферополі 6 листопада 1918 року. Після нього залишилося нерухомого майна на суму 7.232.772,5 крб. і рухомого на 83.771,34 крб.

Революція і громадянська війна змінила життя багатьох людей, в тому числі і сім'ї Попових. Ольга Юріївна Попова з чоловіком Олександром Яковлевичем Поляковим в листопаді 1920 року, забравши з собою сестру Тетяну, емігрували за кордон. Сім'я Павла Васильовича, дружина Поліна Юліанівна, дочки Варвара, Ніна і син Михайло емігрували за кордон.

Трагічною була доля садиби як в роки громадянської війни, так і після її закінчення. Вперше радянська влада була встановлена у Василівці у січні 1918 року. Проте з 10 квітня до кінця листопада 1918 року Василівка була окупована германо-австрійськими військами, з 20 червня по 28 жовтня 1920 року – врангелівцями. І лише 28 жовтня 1920 року радянська влада була встановлена остаточно.

Величезні пошкодження були завдані й маєтку Юрія Попова. По спогадам очевидців, були зруйновані мармурові статуї (молодь виносила їх на найвищу вежу палацу й скидували вниз і з диким захопленням спостерігали як розбиваються на дрібні шматки твори мистецтва), спалені книги, що залишилися від бібліотеки палацу. Та й самі споруди дуже постраждали. Так, земельний відділ Василівського волосного комітету 22 січня 1921 року доповідав Мелітопольському повітовому земвідділу, що «имение в даное врямя находится в запущеном состояни, т.к. все здания и некоторый мертвый инвентарь частично разбиты снарядами во врямя боев летом 1920 года, а частично разграблены красными войсками и солдатами бело-врангелевской армии».

Розграбування і розорення відбувалося і між боями як червоними (про що свідчить заява завідуючого земвідділу Євтушенко про те, що червоноармійці «снимают в замке двери и окна для отопления помещений»), так і білими. При цьому «в расхищении сельскохозяйственого инвентаря» ніхто з минулих робітників маєтку Попова помічений не був.

З Святопетропавлівської церкви 24 квітня 1922 року було конфісковано приблизно 40 культових предметів, в основному вироби зі срібла: 5 великих і 4 малих срібних риз, 2 срібні чаші, срібний глечик та ще багато чого.

В 1923 році на базі дитячого будинку, що був створений відразу після звільнення містечка від врангелівців, у приміщені замку поміщика була створена Василівська дитяча колонія. А в 1925 році було отримано дозвіл на передачу будівлі маєтку Попова дитячій колонії ім. Горького, якою в той час керував відомий педагог-новатор Антон Семенович Макаренко. В 16-й частині «Запорожье», своєї «Педагогической поэмы» він дав яскравий та точний опис як краси палацового комплексу, так і результатів господарювання комуни: «Мы с Митькой видели имение Попова и были отравлены его красотой. На краю знаменитого Великого Луга, кажется, на том самом месте, где стояла Тараса Бульбы в углу между Днепром и Кара-Чекраком неожидано в степи вытянулись длиные холмы. Между ними Кара-Чекрак прямой стрелой стремится к Днепру, даже и на речку не похоже - канал, а на высоком берегу его – чудо. Высокие зубчастые стены, за стенами дворцы, остроконечные и круглые кровли, перепутаные в сказачном своеволии. На некоторых башнях еще и флюгера мотались, но окна смотрели черными пустыми провалами, и в этом было тяжолое противоречие с живой вычурностю мавританской фантазии.

Через ворота в двухэтажной кружевной башне въехали мы на огромный двор, выложеный квадратными плитами между которыми торчали с угрюмым нахальством сухие, дрожащие от мороза стебли украинского бурьяна и на которых коровы, свиньи, козы понабрасывали черт знает что. Вошли в первый дворец. Ничего в нем уже не было, кроме сквозняков, пахнувших известкой, да в вестебюле на куче мусора валялась гипсовя Венера Милосская не только без рук, но и без ног. В других дворцах, таких же высоких и изящных тоже сильно еще пахло революцией. Опытным глазом восстановителя я прикидовал, во что ободется ремонт. Собствено говоря ничего страшного и не было: окна, двери, поправить паркет, штукатурка, Милосскую можна было и не востанавливать, лестницы, потолки, печи были целы.

На черном дворе хозяйничила комуна и хозяйствовла отвратительно. Безконечная конюшня была забита навозом, и в навозных кучах, давно без подстилки и уборки, стояли кое-где класические клячи, с выпирающими остряками костей и с испачкаными задами, многие плешивые. Огомная свинарня вся сквозила дырками, свиней было мало и свиньи были плохие. На замерзших кочках валялись безпризорные возы, сеялки, колеса, отдельные части, и все это покрывалось как лаком, диким, одуряющим безлюдием» [Макаренко А.].

В 1929 році була повністю зруйнована каплиця, побудована Василієм Павловичем – дивовижна п'ятиглава культова споруда, що знаходилася поряд зі східним флігелем. В 1934 році було прийняте рішення про будівництво нового «очага пролетарской культуры» - районного будинку культури у Василівці. Хоча можна було його зробити в будівлі господарського дому Попових. В цей час розпочали руйнування палацу. Дерев'яні конструкції з палацу були перенесені на будівництво Будинку культури (тому що весь завезений для цього лісоматеріал був пропитий і розкрадений). В хід пішла і керамічна плитка, якою тепер викладена підлога фойє Будинку культури, і мармурові сходи, що ведуть у ньому на другий поверх. А для виправдання цієї руйнації в 1935 році був складений акт, про те, що палац знаходиться в аварійному стані. До 1938 року від палацу залишилися лише стіни, які теж поступово почали розбирати. До 1941 року вже були розібрані стіни і вежа північного кута будівлі. В період з 1929 по 1946 рік були втрачені такі елементи палацового комплексу як: будівля палацу, огорожа і зубчаста стіна з вежами, і чавуна огорожа художнього лиття; каплиця; оглядовий майданчик, що прилаштована до північного флігеля, оранжерея, дача, повністю вирубаний парк. Процес руйнування зафіксований завдяки малюнкам та фотографіям місцевого художника Анатолія Дмитровича Дегтяра. Його батько, Дмитро Дегтяр, був останнім священиком Святопетропавлівської церкви.

В роки окупації німцями Василівки, вони зруйнували приблизно четверту частину замку, щоб використовувати цеглу для оборонних споруд. Це було влітку 1943 року. А в 1944-1945 роках руйнування завершували комунхоз та відділ дорожнього будівництва МВС.