Юрій Васильович Попов
(1868 - 1918)

  Після смерті Василя Павловича власником маєтку став його старший син Юрій Васильович (1868-1918). Він постійно жив у Петербурзі, а у Васильєво приїжджав лише влітку на відпочинок. При його приїзді на вежах замку піднімали два прапори, і всі знали, що Юрій у Васильєво.

Освічена, всесторонньо розвинута людина, він чудово знався в мистецтві, любив музику, і сам грав на різних музичних інструментах. В маєтку він створив величезний оркестр, судячи по розмаїттю інструментів з спогадів старожилів (арфа, флейта, віолончель, скрипка, кларнет, саксофон, труби і т.п.) – це був симфонічний оркестр, і під час своїх приїздів Юрій працював з ним, вивчаючи нові твори. Іншою його пристрастю були мандри та колекціонування. Під час своїх подорожей закордон, Юрій Васильович купував культурні цінності, твори мистецтва, зосереджуючи це все в палаці маєтку. На протязі кількох років у палаці вже були багаті зібрання рідкісних старинних картин (одна з них «Морской пейзаж с парусными лодками» датується ХVІІ – ХVІІІ ст. голландського живописця, що зберігалася в домі жительки Василівки Марії Федотівни Пасинчук), старинних книг, твори відомих майстрів скульптури, холодної та вогнепальної зброї. Біля входу в картину галерею відвідувачів «зустрічала» негритянка, при вході в галерею скульптур – механічна коза. А на відвідувачів, що входили в «оружейную комнату» кидалася величезна циганка – для лякання. Найцікавішим у палаці були більше як півтора десятки кімнат, присвячених життю і побуту різних народів світу, національні костюми, тобто своєрідний етнографічний музей. По свідченням очевидців - старожилів міста, національні костюми були одягнуті на механічні манекени, що рухалися, розміром у людський зріст. Так, старожилка Василівки Ульяна Романівна Бедрик (померла у 1992 році у віці 96 років), яка в 1916-1918 рр. працювала покоївкою у палаці, розповідала про те, що вона бачила в «турецкой комнате»: «Комната вся в коврах, на стенах, на коврах оружие разное, слева за низеньким столиком на подушках турок сидит в чалме и халате – курит большую трубку, вода в ней булькает (т.е. кальян). Перед столиком служанка стоит с подносом в руках, и все раскланивается перед сидящим. На подносе кувшинчики разные и еще что-то … у самой двери другой турок – слуга – стоит. Когда я хотела в комнату зайти и все получше рассмотреть, этот слуга развернулся и больно ударил меня своей железной рукой по плечу… я так и вылетела. В другие не заглядывала, но говорили, что и там были такие же заводные куклы». Інша жителька міста - Анастасія Мефодіївна Сорокіна (Сергієва), яка неодноразово бувала в палаці, підтверджує цей факт.

У палаці гостей дивувало все: розкіш оздоблення його 49 кімнат; вишукані меблі, і паркетна підлога, високий і світлий «белый зал» - танцювальний зал з білою мармуровою підлогою. В центрі якого був величезний акваріум з фонтанчиками і плаваючими у ньому диковинними рибами; над акваріумом красувалися чотири кованих золочених люстри. Поруч з «белым залом» знаходилася «зеркальная комната» для дам з 25 інкрустованими перламутром мармуровими столиками та дзеркалами від підлоги до стелі. Були в палаці і жилі приміщення, і «курительная комната», більярдна, а в цокольному поверсі розташовувалися господарські приміщення і бані на будь-який смак: російська, турецька, римська, фінська. Функціонували астрономічна обсерваторія і метеостанція. В.А. Лущинський згадував, що в палаці була «двухэтажного вида зала с двойным светом, масса чудных комнат, зеркальные стены и окна… Какие чудные лепные работы были во дворце! Так, одна комната была в мавританском стиле, где была курильня, бильярдная комната была в китайском стиле. Из салона открывался чудный вид на пойму р. Конка и проходящие поезда по линии железной дороги».

З розповідей старожилів можна зробити висновок, що палац був доступний для оглядання проїжджим вельможам не лише під час приїздів у маєток Юрія Васильовича, але і в його відсутність. На початку ХХ ст. палацовий комплекс у Василівці став відомим як в Росії, та і в Західній Європі.