Василь Павлович Попов
(1833 - 1894)

Ініціатором будівництва у Василівці унікального, грандіозного палацового комплексу став син Олени Олександрівни та Павла Васильовича – Василь Павлович Попов.

Василь Павлович народився в містечку Василівка 1 березня 1833 року. Ще з ранніх років Олена Олександрівна намагалася відноситися до Василя не як до дитини, а як до себе рівному. Вимагала поваги до нього з боку робітників та селян. Виховувала в ньому почуття гідності і честі та повагу до своїх підданих. Для них він був спадкоємець генерала-майора Попова. З цього часу Василь Павлович був їх господар та благодійник. Будучи десятирічною дитиною, він став восприємником при хрещені. 16 квітня 1843 року Василь Попов охрестив сина священика церкви Святого Василя Великого, Олексія Недригайлова – Володимира. Виховувався Василь Павлович Попов у Петербурзі, в Пажеському корпусі, звідки з камер-пажів 7 серпня 1851 року став корнетом в Кавалерградському полці. 1853 рік - Василь Попов – поручик. 28 травня 1858 року звільнений по хворобі з служби штаб-ротмістром кавалерградського Його Величності полку. З вересня 1858 року по березень 1859 року штаб-ротмістр Василь Павлович був кандидатом в члени від Мелітопольського і Бердянського повітів Таврійської губернії в дворянському комітеті по влаштуванню побуту селян.

Господарські справи Василь Попов почав з перейменування Василівки: «16 октября 1858 года По прошению отставного штаб-ротмистра Василия Попова о переименовании преднадлежащего ему местечка Василевка – Васильевым». Проте назва Васильєво не прижилася. Управляючий маєтком при Василі Павловичу у 1858 році був Антон Крюков, що закінчив Землеробську школу. В 1860 році штаб-ротмістр Василь Павлович Попов був обраний Мелітопольським повітовим предводителем дворянства. 15 січня 1861 року знову вступив на службу Кавалерградський полк поручиком, і в березні того ж року звільнений у Таврійську губернію для прийняття посади мирового посередника. 30 серпня того ж року став ротмістром. В 1863 році ротмістр Попов прикомандирований до штабу Кавказької армії. Там він отримав свої перші нагороди: хрест «За службу на Кавказе, й медаль «За покорение Кавказа». 12 грудня 1864 року повернувся в полк; 17 серпня 1865 року по хворобі звільнений від служби полковником. З 1869 по 1875 рік Василь Попов був Симферопольським почесним мировим суддею і з 1868 по 1880 рік Мелітопольським почесним мировим суддею. Брав участь в російсько-турецькій війні. 1877-78 рр. на посаді командира полку. В 1878 році обраний почесним блюстителем Таврійського єпархіального жіночого училища. З 1880 по 1890 рік був почесним попечителем Сімферопольської гімназії; у 1881 році прийнятий на службу у Ольвіопольський уланський полк підполковником і прикомандирований до штабу сьомого армійського корпусу. В цьому ж році Василь Павлович був нагороджений орденом Св. Володимира ІІІ ступеня. З 1882 по 1888 рік був обраний Таврійським губернським предводителем дворянства; в 1882 році став полковником з зачисленням до армійської кавалерії. 7 грудня 1887 року звільнений з служби генерал-майором з мундиром.

Саме Василю Павловичу Попову належить ідея будівництва пам'ятника імператриці Катерині Великій в Криму. Минуло сто років приєднання Криму до Росії, Таврійське дворянство, за пропозицією губернського предводителя дворянства Попова, вирішило увіковічнити цей ювілей пам'ятником Великій Винуватиці цієї події.

В серпні 1879 року сім'я Василя Попова вже живе у Васильєво і з цього часу він цілком переключається на благоустрій свого центрального помістя. Дружина Василя Попова, Варвара Михайлівна Челіщева стала зраджувати чоловікові, на що той скаржився у своїх листах до матері. Потім Варвара Михайлівна і зовсім покинула його, залишивши на виховання синів Юрія і Павла. Остаточно їх шлюб було розірвано в 1883 році. Після розлучення з дружиною Василь Павлович повністю віддався своєму задуму – побудувати грандіозний, унікальний палацовий комплекс.

Дмитро Невідомий розповідає: «Лиса гора в давнину мала назву — Турецька могила, тому що туди турки ходили. А замість замка Попова була турецька фортеця». При Попові Василеві Павловичу прабабуся оповідача пасла гусей у нього в економії. До середини приміщення простих робітників не пускали. Одного разу моїй прабабусі пощастило заглянути до панського дому, більше всього її вразила дзеркальна кімната і кімната з скляною стелею — акваріумом, де були різні дивовижні рибки. (Записано зі слів Дмитра Івановича Невідомого, жителя села Бурчак Василівського району Запорозької області, 24 травня 1998 року).

Доречно привести розповідь І.С.Ткаченко, уродженця цих місць: "Розповідав мені мій дід про господарів своїх Попових, як будувався замок. Раніше на совість будували і знали прадідівські секрети будівництва, для міцності кладки наказав господар вбивати сирі яйця в будівельний розчин. І через те, що багато їх було потрібно для будівництва, поміщик брав податок яйцями. Поважали Попова за те, що шанував народні традиції, і прислуховувався до порад людей з багатим життєвим досвідом.

На будівництво обов’язково всі приходили в чистому одязі, щоб не було бруду та лиха в новому замку. За день викладалось по десять–двадцять цеглин, щоб міцніше трималось.

Ходили чутки, що Попов навмисно затягує будівництво. На Василівщині поширена така легенда: «Як і дід, Василь Павлович дуже любив спілкуватися з простими людьми, влаштовував свята, особливо полюбляв ярмарки. У Василівці Василь Попов виділив під ярмарковий майдан більше 140 десятин, і Василівський ярмарок прославився на всю округу. Одного разу на ярмарку, коли генерал ходив посеред рядів, пригощав простих людей, та й про себе не забував, до нього причепилася циганка: «Дай, да дай погадаю, всю правду скажу!» Відмовлявся Василь Павлович. Не любив він це плем'я за хитрість та підступність. Потім все ж погодився: «Гадай!». Циганка взяла його за руку й каже: «Задумал ты большое строительство!» Генерал відповів: « Вот так угадала! Да об этом вся округа знает!» А циганка продовжувала : «Но запомни: как только ты его закончиш – умреш!» Розгнівався генерал, і наказав гнати з ярмарки чорну ясновидицю, а та з далеку кричала: «Запомни мои слова!» Зник настрій у Василя Павловича, і пішов він з ярмарки. Василь Попов зробив вигляд, що не повірив та насправді повірив. В архітектурі свого дітища і при його будівництві явно «чудачив» генерал: все щось змінював, перебудовував, добудовував наче і насправді відтягував завершення будівництва. За спогадами В.О. Лущинського, Василю Павловичу «не понравились стекла во дворце, и он выбил их палкой». Вимагав, щоб були втричі товще.

Архівні документи свідчать, що будівництво палацового ансамблю дійсно тривало з 1883 по 1894 роки. Хоча э версія, що архітектурний комплекс будувався 1889-1894рр. На його будівництво власник витратив півтора мільйони карбованців Палац характеризувався змішаними різними архітектурними стилями: псевдомавританського (будівля палацу, східного і північного флігелів), неготичний (західний флігель), і стиль північної Італії епохи Відродження (будівля манежу і конюшня).

Хто ж побудував палацовий комплекс? Одної думки з цього приводу не було. Є версія, по якій унікальна кладка цегли – справа рук меннонітів-колоністів. Більшість дослідників схильні вважати будівельниками місцевих селян. Спеціалістами інституту «Укрпроект реставрація», що працювали у Василівці 1990 року, було встановлено, що в будівництві палацового комплексу в якості виконувача робіт активну участь брав Мелітопольський міський архітектор, випускник Петербургського інституту цивільних інженерів Олександр Наумович Аггеєнко. Під його керівництвом за підготовленим проектом будувалася центральна будівля комплексу - замок. Автори проектів інших будівель і флігелів поки що не відомі, хоча в деяких неофіційних джерелах згадується російський архітектор Микола Бенуа (зокрема конюшня, що побудована в Кремлівському стилі, можливо, його проект) та фінський архітектор Стюнкль (Західний флігель «Англійський замок»).

Проте тільки участь О.Н. Аггеєнка в будівництві комплексу є на даний момент не заперечним. Олександр Наумович народився в 1853 році, початкову освіту отримав вдома, а у 1872 році вступив в будівельне училище. Закінчив курс в 1876 році зі званням помічника архітектора і отримав право на чин X класу. В червні того ж року він розпочав службу в міністерстві внутрішніх справ, з відрядженням для навчання в техніко-будівельний Комітет МВС, де працював до червня 1879 року. З 1876 по 1879 рік О.Н. Аггеєнко був помічником виконувача робіт по будівництву центральної в'язниці в м.Москва. Самостійну діяльність Олександр Наумович розпочав 1879 році. Олександр Наумович був автором багатьох проектів суспільних, церковних і приватних будівель в основному в Таврійській губернії. Серед останніх робіт архітектора, як відмічали вже його сучасники, особливо «выделяется замок генерала Попова в имении его Васильево Таврической губернии».

Дивовижний палацовий ансамбль садиби Попова був побудований як альтернатива відомому палацу Воронцова в Алупці. Де які дослідники вважають західний фасад конюшні схожим своїми пілосами на московський Кремль. Відомо, що палацовий ансамбль будували бригади місцевих майстрів–каменярів, особливо відповідальні і складні елементи — бригада німців-менонітів з острова Хортиця.

Василь Павлович був відомий як людина принципіальна, твердої волі. Він мав суровий і деспотичний характер, всі мешканці будинку Попова, відчували невимушений страх та приниження, і цей домашній гніт відобразився помітно на характері дітей, розвинувши в них вразливість і нервовість. Особливо страждала від цього гніту більш слабка натура старшого сина Василя Павловича – Юрія Васильовича Попова, у якого ще в дитинстві впадала у вічі боязкість, слабкість волі, відсутність будь-якої самостійності і готовність надзвичайно легко піддатися чужому впливу.

На початку осені 1888 року В.П.Попов, що в цей час жив у Будапешті, отримав з маєтку «Васильєво» телеграму від одного своїх службовців, в якій повідомлялося, що його син Павло Васильович таємно обвінчався в Харкові з дочкою одного з управляючих маєтком, Пауліной Моржицькою, яка була дворянкою, але Василь Павлович розраховував одружити свого сина на представниці більш знатного роду в Росії. Тому ця новина шокувала Василя Павловича і призвела своєю неочікуваністю до стану гніву. Василь Попов порушив проти сина справу у суді по обвинуваченню його в одружені без згоди батька. Суд визнав Павла Васильовича винним, вирок – арешт та відбиралися права на спадок по закону.