Большое блюдо из парадного сервиза было приобретено в фонды Музея Шереметьевых по случаю весной 2011 года.
Привлек Герб написанный со знанием дела - золотые детали, яркие краски, выразительная фигура нашлемника. Однако, определить кому именно принадлежал дворянский герб, сразу не удавалось.
Со временем, благодаря цепи случайных на пути исследования совпадений, довелось связать затейливый герб на овальном блюде со старым имением в полусотне верст от Запорожья.
Выяснилось, что герб принадлежал именно владельцам широко известного в крае Васильевского замка - славному роду дворян Поповых.
Герб рода Поповых внесен в 16 книгу общего Гербовника дворянских родов Российской империи.
4 ключа в гербе олицетворяют безопасность и покорность, мальтийский крест – символ победы христианства над язычеством, подкова – символ рыцарства (дворяне считали для себя унизительным сражаться пешими), герб венчает рыцарский шлем с короной, над ним возвышается собака – символ верности.
Итак, герб на парадном блюде позволил узнать необычайно интересную историю старинного дворянского рода, прикоснуться к судьбам людей, обитавших в Васильевке.
ИСТОРИЯ ДВОРЯНСКОГО РОДА ПОПОВЫХ
Род Поповых польского происхождения, берет свое начало из воеводства Мазовецкого. Дворянин Побож – Поповский впервые упоминается при Болеславе Храбром в 1022 году и в 1386 году при Ягелле. Впоследствии ”Побож” теряется, а ”Поповский” превращается в Попов.
Когда именно появился род Поповых в России доподлинно неизвестно, однако сохранилось свидетельство на основе утверждения Черненского Земского суда 9 июля в 1789 года - одному из представителей этого рода Степану Алексеевичу Попову 21 апреля в 1785 года было Высочайше пожаловано русское дворянство.
Этим документом ограничиваются данные о происхождении рода.
Стало быть, Степан Алексеевич Попов есть первый официальный представитель дворянского рода Поповых. Он родился в Казани, в семье священника. Службу начал в Казанской губернской канцелярии в 1724 году. В 1730 году стал подканцеляристом, через год канцеляристом. В 1755 году Степан Алексеевич получил чин коллежского регистратора. В 1766 году он становится губернским секретарем, а 22 декабря 1770 г. – коллежским секретарем. В 1774 году, в результате ”прошения его за старостью и болезнями”, С.А. Попов был освобожден из службы. А в 1780-ом, благодаря помощи генеральского поручика князя Мещерского, Степану Алексеевичу был присвоен чин коллежского асессора.
Сын Степана Алексеевича - Василий Степанович – родился в 1745 году в Казани. В тамошней гимназии изучал правила грамматики, получил основательные знания русского и немецкого языка. Самостоятельно изучал еще и французский, но свободно говорить и писать на нем кажется так и не мог. По окончании гимназии Василий Попов 17 августа в 1767 года поступил на военную службу подпрапорщиком. До этого он был в казацком войске есаулом. Но военной службе он предпочел служение гражданское и полностью посвятил себя ему.
Василий Степанович Попов родился 17 декабря 1743 года в Казани. Мать его была
Василиса Ивановна Жадовская (вдова Андронникова). По описанию его современника
Адриана Грибовского, - "Попов, был росту среднего, толстоват, станом не складен,
с широким носом и серыми глазами. Уроженец города Казани и по чертам лица
казался татарского происхождения. В тамошней гимназии получил он некоторое
знание русского и немецкого языков по правилам грамматики, а по-французски
немного сам собою выучился, понимал книги, но говорить и писать на сем языке не
мог”. 11 августа 1767 года после окончания гимназии Попов поступил на военную
службу подпрапорщиком. Не имея, однако, никакой наклонности к строю, он посвятил
себя канцелярской службе по военному ведомству, где "быстро обнаружил свои
недюжие способности”, начав восхождение по ступеням иерархической лестницы.).
В історії Південної України, в її розвитку і формуванні важливу роль відіграло місцеве дворянство – представники родових фамілій – Мордвінови, Воронцови, Канкрини, Попови та ін., які зробили значний внесок в громадське, освітнє, економічне і наукове життя краю. Особливе місце серед дворянства займав рід Попових.
В історіографії спеціальних досліджень, присвячених історії роду Попових, не існує. У багатотомному узагальнюючому колективному дослідженні, присвяченому вивченню історії міст і сіл України, зроблено першу спробу висвітлити проблеми історичного розвитку Василівського району (колишнього маєтку поміщиків Попових). Характерною рисою дослідження було ідеологічне забарвлення у висвітленні дореволюційної історії Василівки. Основний наголос у роботі зроблений на соціально-економічний розвиток поміщицької економії, а історія і доля його власників залишалася поза увагою. Поміщики Попови лише згадуються як власники Василівки. Дослідники наголошують на провідній ролі селянства в житті Василівського району, розкривають жалюгідне існування і жорстоку експлуатацію з боку поміщика [47].
Заслуговує на увагу дослідження Р.С.Попової про поміщицьке підприємництво на Півдні України 50-х рр. ХІХ ст. На основі аналізу архівних документів дослідниця розкриває розвиток товарно-грошових відносин у поміщицьких маєтках на Півдні України. Вона прийшла до висновків, що Попови, як і інші поміщики Півдня, втягувалися в ринкові відносини. Для збільшення своїх прибутків поміщики почали переходити до раціональних методів господарювання в умовах існуючої кріпосницької системи. У Василівському маєтку широко використовувалася наймана праця, застосовувалися нові технології [58]).
ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ЯК ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ
ПІВДНЯ УКРАЇНИ ХVІІІ – ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ
Кожне місто, населений пункт має свою історію, корені якої поринають глибоко в давнину і знаходять відображення в легендах та переказах. При вивченні історії Півдня України значно допомагають легенди. З уст в уста, від одного покоління до іншого передаються легенди та перекази. Минає багато часу, першоджерело втрачається, змінюється, до нас вже доходить у декількох варіантах. Тому читаючи приведені легенди та перекази, дослідник повинен пам’ятати, що вони написані зі слів старожилів, які іноді прикрашають історію рідних місць.
Отже легенда побудована на з’єднанні реального і фантастичного, фактів і вимислу, з обов’язковою установкою на вірогідність.
Переказ — це розповідь, що відтворює минуле, іноді вигадане, але без елементу фантастики [1; 310]. Виходячи з того, що дослідженням цієї теми раніше майже ніхто не займався, ми поставили ціль — довести легенди, які побутують серед місцевого населення м.Василівки Запорозької області.
У легендах та переказах цієї місцевості яскраво відображені відношення до існуючого порядку при нащадках Василя Степановича Попова, ті відносини між простим людом і поміщиками, народний побут, місцеві традиції, опис природи та місцевості.
Зібрання копій архівних матеріалів з історії роду Перовських-Розумовських у Рукописному відділі Запорізького відділення інституту української археографії та джерелознавства НАН України
Зібрання копій архівних матеріалів з історії роду Перовських-Разумовських є частиною фонду "С.Г. Перовська” Рукописного відділу Запорізького відділення інституту української археографії та джерелознавства НАН України ім. М.С. Грушевського. Фонд містить комплекс документів та матеріалів, що стосуються біографії та діяльності С.Л. Перовської, історії родини Перовських, дворянських родів Російської імперії, історії народників, історії замку Попова в м. Василівка, інших пам’яток історії та природи Запорізького краю. У фонді "С.Г. Перовська” знаходиться 75 справ, які складають 9 описів.
Софія Глібівна Перовська – внучата племінниця Софії Львівни Перовської, відомого члена народницьких організацій та активного діяча політичного життя Російської імперіїХІХ ст. Народилась С.Г. Перовська 25 грудня 1919 р. у Василівці, тепер районному центрі Запорізької області. Закінчила Василівську середню школу. Працювала співробітником радгоспної газети, бібліотекарем районної бібліотеки. Пізніше, маючи атестат з відзнакою, була зарахована без вступних іспитів на біологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Після закінчення біофаку отримала направлення викладачем ботаніки в Товорський сільськогосподарський технікум Кам’янець-Подільської області. Але працювати там їй не довелось через відсутність вакантних посад. Тому почала працювати на посаді наукового співробітника відділу природи в Запорізькому краєзнавчому музеї, який щойно було повернуто з евакуації. Згодом Софію Перовську було призначено старшим науковим співробітником музею, трохипізніше – завідувачем відділу природи.
Відділ природи на чолі з С.Г. Перовською був ініціатором і учасником створення на території області мережі заповідників природи. Так, Софія Глібівна безпосередньо брала участь у розширенні кордонів заповідника АН УРСР "Каменные могилы”, у створенні заповідника на о. Хортиця і у ьзаходах щодо збереженні відомого Запорізького дуба. У 1951 році Софія Глібівна брала участь у роботі оргкомітету зі створення Запорізького обласного філіалу Української спілки охорони природи, потім – секретарем, пізніше – членом Ради Української спілки охорони природи.
Восени 1974 році Софія Глібівна Перовська пішла на пенсію,залишивши в музеї експозицію, що була визнана однією з найкращих в Україні (більше 13 тис. експонатів у фонді), велику бібліотеку, архів (400 одиниць зберігання), актив помічників-краєзнавців. В 1960 році С.Г. Перовська була відзначена медаллю "За трудовую доблесть”, в 1970 році їй було присвоєно звання "Почесного члена Української спілки охорони природи”, у 1971 р. відзначена орденом "Знак почета”, в 1975 р.– медаллю "Ветеран труда”.
Большое блюдо из парадного сервиза было приобретено в фонды Музея Шереметьевых по случаю весной 2011 года. 
